До 100 - річчя пам`яті героїв Крут

      Є в українській історії події, які стали знаковими. Такою подією є героїчна смерть молодих захисників Української Держави, яка заявила світові, що вона хоче бути господарем у своїй хаті. 22 січня 1918 року було задекларовано IV універсал Центральної Ради. У ньому зазначалося: «…віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу».

А вже через 7 днів, 29 січня 1918 року чужинецька орда хлинула на Україну.Основні українські військові сили залишилися в Києві, бо робітники, обдурені більшовиками, хотіли повалити Центральний уряд, законний уряд Української держави. І вони, 600 юнаків, із Українського студентського Січового Куреня та І Української Юнацької  школи імені Богдана Хмельницького та студенти високих шкіл, гімназисти і учні інших шкіл – пішли… Пішли, коли вдарив останній час, коли Україну більше захищати було нікому…
Не будемо вдаватися в історичні екскурси і задаватися питанням: Хто винен і чому? Історія знає, хто і чому... Але від того не тьмяніє подвиг горстки юнаків проти великої навали більшовиків… Пішли і полягли… Чи ж вони не знали, що йдуть на смерть? Чи ж вони не хотіли жити й бачити, як молода держава буде рости і цвісти?.. А вони таки пішли… вони всі принесли на жертву Батьківщині свою молодість, радість, щастя, невтишиме горе рідних і молоді свої життя… Воістину виконали заповіт Сократа: «Яка б не була для тебе жорстока Батьківщина, яких би жертв вона не вимагала від тебе, мусить вона бути для тебе дорожча за батьків, миліша за дітей».

 Юні герої були саме так виховані, виховані українськими матерями. Вони, київські матері, виряджали січневого дня своїх синів на станцію Крути. Без сліз і стогону поблагословили своїх хлоп’ят на смерть і подвиг. Це вже потім будуть голосіння і сльози… Потім, коли після тимчасового вигнання більшовицьких окупантів з Києва виїдуть матері на станцію Крути, щоб розшукати до невпізнання понівечені тіла своїх дітей… Що ж так розлютило п’яних балтійських матросів і петербурзьких кримінальників? Галичанин Сашко Пипський, один з 27 полонених героїв, приготованих до розстрілу, до пущення «в расход», сильним голосом почав: «Ще не вмерла…». Її підхоплюють товариші, й пісня могутніє й котиться, як крилата звіста кращого Завтра… Голосні постріли заглушили спів. Скошеним квітом падають без зітхань останні герої на ту землю, якій клялись в останню хвилину добути свободу, віддати душу й тіло.

Ще юнаки, ще майже діти,

А навкруги і смерть, і кров.

«На порох стерти, перебити!» -

Іде на Київ Муравйов.

Полків його не зупинити,

Та рано тішаться кати:

Коли стають до зброї діти,

Народ цей – не перемогти!

19 березня на Аскольдовій могилі ховали їх.

Ховали велично… Так постала друга, крім Тарасової, свята могила над Дніпром, яка мала промовляти: «Подорожній, розкажи землякам, що ми вмерли, вірно сповнивши закон…».
Але… Не так сталося як гадалося…«Горе народові, що забуває своїх героїв». 1936 року, в рік наростання обертів сталінської терористичної машини, була зруйнована Аскольдова могила. Навіть мертвих – боялася комуністична влада юних борців за незалежність України: могилу по-бандитському «закатали під асфальт». Але пам'ять про Героїв Крут не завмирала.

Як писав Павло Тичина:

На Аскольдовій могилі		На кого завзявся воїн?
Поховали їх —		Боже, покарай!
Тридцять мучнів-українців,		Понад все вони любили
Славних молодих...		Свій коханий край.
На Аскольдовій могилі		Вмерли в Новім Заповіті
Український цвіт! —		З славою святих.
По кривавій по дорозі		На Аскольдовій Могилі
Нам іти у світ.		Поховали їх.
На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, — грає вітер
І Дніпро-ріка...

І нехай сучасні вчені-історики розмірковують про міфи і правду Крутянської битви, ніхто не поставить під сумнів високий героїзм і патріотичну самопожертву юних борців за ідею, відданих захисників національної справи.

Та й крізь асфальт зорять сьогодні їхні мертві очі на маєво синьо-жовтих прапорів незалежної України над Києвом! Тих прапорів, за які вони віддали свої життя!
Та й крізь асфальт чують вони знову золотий гомін волі й розкрилене «Ще не вмерла Україна!».